Життя та діяння. Життєопис

(з листів В. К. Липківського до П. Маєвського)

"Народився я Року Божого 1864-го, 7/20 березня, в с.Попудні, на Липовеччині, в сім’ї свящ. Константина Липківського, що вийшов з Галичини (з-під Золотої Липи). З 1873р. вчився в Гуманській бурсі, з 1879 до 1884 в Київ. Дух. Семінарії, з 1884 до 1889р. в Київ. Дух. Академії, яку скінчив з ученим ступенем кандидата Богословії. Року 1890 призначений на законоучителя Черкаської прогімназії, р. 1891-го, 20 жовтня, висвячений на священика, р. 1892 переведений на настоятеля Липовецького собору і доглядача (інспектора) церковних шкіл. Року 1903 призначений на завідувача (директора) Київською церковно-вчительською школою, але р.1905 “за українофільство” усунений з цієї посади і призначений на священика (настоятеля) до Солом’янської в м.Києві церкви.

Був обраний головою Революційного з’їзду духівництва 1905р. і за діяльність на ньому був під начальницькою “опалою”, але працював законоучителем по школах. Року 1917 був знову обраний головою революц. з’їзду духівництва і мирян, на якому ухвалено автокефалію Української Церкви. В листопаді цього ж року утворив “Братство Воскресіння” для здобуття автокефалії, що скоро перетворилось у “Всеукраїнську Церк. Раду”, що скликала Всеукраїнський Церк. Собор 7 січня 1918р. Але через громад. війну він мусів припинитися, а відновлений за гетьманщини (в червні 1918 р.) він попав до рук росіян, нас українців з нього вигнано, і ухвали винесено ворожі Українській Церкві, яких ми не визнали.

Та р. 1919 Україною опанувала Рад. влада, що оголосила відокремлення Церкви від держави. В квітні 1919р. при моїй найближчій участі зібрана була 2-га Всеукраїнська Церк. Рада для заснування українських парафій, в якій я був заступником голови. 9 травня 1919 р. за моїм настоятельством відбулась 1-ша українська Служба Божа в Микільському Соборі на Печерську; на Петра 1919 р. я став настоятелем Софійського Собору і брав якнайактивнішу участь в заснуванні українських парафій, в перекладі Служб Божих на українську мову і в організації керівництва Українською Церквою, а також у тяжкій боротьбі з російським єпископатом в Україні за волю Української Церкви, і за це мені оголошено від нього заборону служби Божої і позбавлення сану.

Але Всеукраїнська Церк. Рада вирішила не вважати російський єпископат за своїх архипастирів і тому не звертати уваги на їхні заборони, а подбати про утворення власного єпископату, і от Всеукраїнським Церк. Собором 1921 р. мене обрано і поставлено на Митрополита Київського і всієї України. Більшість свого митрополичого служіння я провів у подорожах по парафіях, і хоч майже половину часу був під забороною виїзду з Києва, все ж одвідав не менше як 500 парафій (а деякі й по кілька раз) з благовістям про Українську Церкву.

Та наша Церква, як національна й соборноправна, не подобалась Радвладі; особливо їй неприємна була моя праця, і р. 1927 нею дозволено було скликати 2-ий Всеукраїнський Собор, якому було поставлено умову усунути мене й обрати іншого митрополита. Під цією вимогою Собор “зняв з мене тягар митроп. служіння”, і з того часу працю мою в Українській Церкві припинено... " (13 грудня 1933 р.)

В січні 1930 року скликано «екстремний собор», який зліквідував УАПЦ, а заснував свою просто «Українську Православну Церкву», яка по суті є таж сама «Діяльна». В складі цієї нової церкви я вже, здається, не рахуюсь, принаймні до складу їх духівництва не належу, і ні на які свої зібрання, (коли вони ще бувають) мене не запрохують. (5 червня 1933 р.)

Після того, як в листопаді 1927 року з мене було «знято тягар митрополичого служіння», я до 1929 року залишався жити в попередньому помешканні (Короленка 14/2),а з жовтня 1929 р. мусів перебратися до сестри на Солом'янку (Мстиславська 46/14), де й досі перебуваю. З часу свого оселення на Солом'янці я майже ніколи в Києві не буваю, жию справжнім анахоретом, мало коли й на вулицю показуюсь. Ні з ким із сучасних церковних діячів я жодних стосунків не маю, ні з ким з них за ввесь час я навіть ні разу не зустрічався, ніхто до мене не заходить і я ні до кого, і тому про стан Церкви на Україні я не краще освідомлений тут, на Солом'янці, ніж Ви там в Америці. Час свій я розважаю згідно з псальмою – згадую дні давні та про роки вічні думаю і навчаюся. Але й тут відчувається тяжка духовна голоднеча, що ще гірше пригнічує, ніж матеріяльна; книг ніде дістати, якоїсь праці теж, переглядаю старі переклади, що можу, своє занотовую, дещо з церковної історії пригадую – от так і тягнеться рік за роком, день за днем...

Що відносно мого матеріяльного становища, то запевне воно дуже тяжке – і не лише через загальні тяжкі умови, а й тому, що, як Вам відомо, перед нами «служителями культу» тут закрито всі державні засоби постачання, і ми повинні постачатися від перекупників за ціну в 10, а то і в 100 разів більшу. Від Церк. Ради, хоч 2-й Всеук. Церк. Собор і призначив мені пенсію по 50 карб. на місяць, я ні копійки не одержав і не одержую, і навіть те, що персонально мені від парафій надсилалось, до мене ніколи не доходило. (3 квітня 1933 р.)

Щиро дякую Канадійську Церкву, що вона згадала і відзначила моє 70-ліття, бо в нас на Україні давно вже «залічено мене до тих, що в домовині» (Пс. 87). (10 квітня 1933 р.)

Ой, любий о. Петре! Мої пригоди ще не скінчились, і нікому навіть і пожалітись, хіба що Вам. Над нами насунули якісь чорні хмари, нас з Києва виселюють десь на село, не знаю куди і як. Одне тільки добре знаю, що й досі тяжко жилось, а далі вже й не знаю, як того віку дожити. Не знаю чи зможу Вам надалі допомагати своїми промовами. Оце посилаю чергові на Покрову і Нед. 21-у, а далі не дивуйтесь, коли вже й ця моя праця мусить припинитись. Куди вже мене Божа воля і сумна доля закине, я Вас сповіщу, а до того утримайтесь від листування зо мною. Дружина майже недвижима, як і сестра. Викидаємось звідси, де сестра вже 20 років прожила, а куди й самі не знаємо. Будьте здорові! Нехай Вас Господь хранить! (28 серпня 1933 р.)

Життя моє в нових умовах тяжке. Тулимось ми, троє старих, в тісній кімнатці-передпокої 2 кв. сажнів і перехідній до хазяїв з малою хворою дитиною, а вихід через кухню, де три хазяйки. Воду приходиться нести майже за 2 верстви, до базару не менше через усякі нетри. Літом хоч сільське повітря, а зимою дихаєш кухонними та іншими хатними пахощами. Та я не нарікаю, слава Богу й за те, як небудь аби того віку дожити. (14 грудня 1934 р.)

Щиро дякую Вас за привітання з святом Воскресіння Христового, за співчуття і молитви з приводу смерти моєї дружини. (22 квітня 1936 р.)

Писання, що взагалі були мені розвагою, я признаться, в останні часи занехав; то був прихворів, а два місяці була в нас така спека, якої не було ще з тих часів, як почали занотовувати температуру, в тіні доходило за 35 Р., а на сонці й за 50 степ. Але попробую по змозі відновити писання й задовольнити Ваше прохання відносно проповідей. Картки фотографічної в мене зараз немає, та й я після залишення посади Митрополита й не фотографувався. Але от на цих днях випадково зфотографував мене один аматор, і коли карточка буде на щось похоже, то я Вам надішлю. (7 вересня 1936 р.)

Дуже зрадів, одержавши від Вас звістку. Я вже думав, шо зв'язки з Вами цілком порвані, бо на мій протест проти неодержання Вами моїх листів за розписками мені сповіщено, що всі мої листи (числом 5) до Вас втрачені. Жалко, що їх затрачено. Я живу до котрого часу спокійно, фізично почуваю себе ще добре, хоч і старість і моральне почуття вже досить мене гнітять і нагадують, що пора вже й на той світ, де вже вічний спокій. За Вас завжди згадую і в молитвах. Будьте здорові й бадьорі. (10 серпня 1937 р.)